Надворі буяло біло-молочне марево. Хоч було морозяно, проте холод ніби й не помічався за променистою завісою сніжинок, що бриніли скляними скельцями. Тиша видзвонювала своєю незайманістю, наповнювала лісову галявинку святковою урочистістю. Лише іноді пустотливий вітер, торкаючись своїм подихом ялинових голочок, одягнутих у білі кожушки, пролітав мимо, шепочучи:
– Гарні, ой, які ж гарні… Панни, кралечки мої чудові!
Ці слова підбадьорювали сестричок, але тільки на мить, відтак вони знову ставали сумовито-задуманими. Просто наближалося свято Нового року, яке зазвичай святкують, прикрасивши оселю ялинкою чи сосною. І красуні відчували, що ці дні можуть стати останніми у їхньому житті… Вони приречені загинути прекрасними, затьмаривши навколишню святість своєю загибеллю… Пекуче лезо пройме усе струнке тіло, і надвечір тільки голі обрубки чорнітимуть на білій пелені снігу… А ялинки вже стоятимуть по світлицях, розцяцьковані брязкальцями, горіхами, солодощами…
На гілочках мерехтітимуть святкові свічки і блиматимуть різнокольоровими вогнями гірлянди. Але вони мертві. З ними не погомониш навіть, як із світлячками і нічними метеликами…Навколо них водитимуть хороводи, співатимуть, веселитимуться. У той вечір на зеленокосих красунь звертатимуть увагу і милуватимуться… Але це тільки один вечір… А потім люди звикнуть: іграшки їм здаватимуться не такими яскравими і блискучими, діти пообривають цукерки і горіхи, та, зрештою, і самі ялинки засохнуть, пожовтіють… Тоді їх, знівечених, викинуть… Обдертих, голих…
На якійсь ще, може, сирітливо поблискуватиме зім’ята паперова зірка, поспіхом забута серед поламаних штурпаків. Та і її жартома зірве перший-ліпший вуличний розбишака… Народитися царівнами, а померти старчихами , віддавши свою вроду і життя за блиск карнавалів, пластмасових дрібничок і барвистих фантиків – така їх доля… Все готується до свята, радіє. І тільки вони, ялинки, не люблять новорічних свят… Зажурено похитують голівками, перешіптуються і тихо зітхають, вдивляючись в сиву далину…
Раптом на ялинковій галявині просто нізвідки вмить з’явився сяючий дідусь, від якого променіли тепло і доброта. Він був одягнений у довгий золотий кожух, а на голові – якась дивна висока шапка, і теж вся сяяла золотом. Такий головний убір – митру – носять найголовніші священики – єпископи. За плечима незвичайний гість тримав торбу, також розшиту золотими візерунками. Поруч кружляли, лопочучи пухнастими крильцями. маленькі ангелики - помічники. Їх сміх срібними дзвіночками бринів у загадковій нічній тиші…
Ялинки захвилювалися, шепочучи одна одній:
- Святий Миколай… Це він поспішає до чемних діток…
І засумували сестрички ще дужче: ось празник на честь Святого Миколая, за ним – Новий рік, а там і Різдво. Все у світі радіє, чекає на прихід Божого сина, коли й ангели, й люди співають і веселяться, вони мусять прощатися з життям.
І святий Миколай відчув їхню тривогу й лагідно промовив:
- Не впадайте у відчай, красуні-ялиноньки ! Знаю, знаю вашу біду, ваші тривоги. Я для того і прийшов до цього лісу, щоб вас обдарувати. Знаєте, яка сьогодні ніч? Особлива! В цю ніч я маю від Бога дар – і роздаю подарунки усьому світові. Ось і вам дарую прекрасне вбрання, щоб у новорічну ніч і на Різдво ви сіяли, як зорі небесні... А щоб вас не погубили, не зрубали злі люди, я приніс вам ще один дар – ставати невидимими для них. Зате у новорічну ніч й аж до Різдва Христового ви будете помічниками неба на землі. Покинете свою затишну полянку і ходитимете від хати до хати з привітаннями і побажаннями добра. Будете з дітьми, обдаровуватимете їх цукерками і пряниками медовими зі своїх гілочок. А я вже подбаю, щоб ці ласощі з’явилися на них, поки ви підете в іншу родину.
О, як зраділи сестрички-ялиночки! Вони з усієї поляни, ніби діти, збіглися й оточили доброго дідуся , тулилися до нього, із вдячністю кланялися йому, обіймали ніжно своїм прекрасним пухнастим віттям. Відтак взяли дідуся Миколая в коло і заспівали, дзвінко й весело:
- А хто, хто Миколая любить...
Ангелята, мов пухнасті білі метелики, пурхали довкола них, заливаючись дзвінкою радістю.
- Спасибі вам, - розчулився святий Миколай. – А тепер – урочиста мить.
Він ударив у долоні – й усі ялинки зацвіли несказанною красою – ніби справді зорі з небес зійшли.
- Я залишаю вас, красуні, бо маю ще дуже багато роботи. Не забувайте того, що сказав вам. Матимете велику працю у Різдвяні свята.
Так раптово, як і з’явився, святий Миколай зник – в нього ще довгий шлях сьогодні. А ялинки знову дружно заспівали:
- А хто, хто Миколая любить...
Вони ніяк не могли намилувалися своїм святковим вбранням, подарованим з неба. Їм хотілося, щоб швидше настала колись страшна, а тепер довгожданна новорічна ніч, святе Різдво, хотілося іти у родини і вітати зі святами, щоб принести радість у кожну оселю. Заснули лісові красуні аж уранці.
Що ж, сьогодні вже Миколая, новорічні свята, Різдво вже не за горами, тож чекатимемо їх і ми, виглядатимемо і свою чарівну ялиночку, котра прийде нас привітати. Для цього потрібно бути чемними, щоб заробити такий дорогий дарунок з неба, бо тільки чисте серце може побачити диво.
Тетяна Полубко,
Чернівці, Україна
Писати й малювати - навіть не знаю, що люблю більше.
Прочитано 9478 раз. Голосов 12. Средняя оценка: 4.5
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Проза : И десять карет... Продолжение 6. - Eвгения Игнатьева (псевдоним) Это ремарка для тех, кто сомневается: написать отзыв или нет. Пожлалуйста, напишите. Вещь пишется, и мне важно знать, что думают и чувствуют читатели по мере развития сюжета, какая реакция на резкие повороты. То, что вы читаете, это черновик, конспект, он будет дорабатываться, хотя бы потому что все издатели хотят больше страниц. Каждый вам отзыв мне очень нужен, даже отрицательный.
Спасибо
